Для Михайла Мулика Друга світова війна стала продовженням тих визвольних змагань, які розпочали ще Січові стрільці й Українська Галицька армія. 17-річний Михайло 1937 року став членом ОУН, а 1943 . р. записався добровольцем в українську дивізію в складі німецької армії, щоби при нагоді зі зброєю в руках перейти на бік УПА, яка вже тоді воювала на два фронти – проти німецьких і радянських окупантів.

На стежку війни Михайло Мулик став навесні 1939 року. Тоді на Закарпатті було проголошено незалежну державу – Карпатську Україну, захистити яку від агресії угорської армії вирушили сотні оунівських підпільників із Галичини. Групу, з якою йшов Мулик, польська жандармерія у Ворохті завернула на підступах до кордону.

А вже восени 1939-го до рідного Михайлові селища Горожанки (тепер Монастирського району на Тернопільщині) вступила Червона армія. Спершу радянські війська зустрічали як визволителів, бо великою була ненависть до Польщі за всі ті пацифікації, які тут проводилися щодо українців. Більшість червоноармійців була із сусідньої тоді ще Кам’янець-Подільської області, усі розмовляли українською мовою, тож ставилися до них, як до братів із Великої України. Але після того, як командир загону, зауваживши синьо-жовтий прапор, вивішений у центрі селища, прилюдно наказав „убрать ету петлюровскую тряпку”, хтось із селян, що стояв поруч із Михайлом, стиха мовив: „Із-під ринви-та під дощ”.

Членів оунівського підпілля радянська влада почала переслідувати так само, як польська жандармерія. Робити це було нескладно: польські архіви потрапили до рук НКВС, тож імена багатьох підпільників ставали відомими. Невдовзі Михайло почав дізнаватися про арешти своїх товаришів з ОУН, одного з них розстріляли в Чорткові. Тому він полишив учительську працю й став переховуватися. Як виявилося, зробив це недаремно. У перші ж дні німецького вторгнення в Радянський Союз, відступаючи із Західної України, органи НКВС провели масові розстріли. „Ми їздили в Бережани після того, як почули, що там розстрілювали наших людей, і дивилися, чи не впізнаємо когось із своїх, – пригадував Михайло Мулик. – Там страшне було. Серед убитих-жінка з відрізаними грудьми, мала дитина”.

Відступ радянських військ трасою Галич-Чортків через Горожанку запам’ятався Муликові як хаотичний і понурий. Солдати, які відставали від своїх частин, боялися не так німецького полону, як звинувачення від своїх у дезертирстві. Бувало, що дорогою розстрілювали когось із тих, хто намагався відстати від колони й утекти. Селяни в Горожанці були вражені тим, як червоноармійці, відступаючи, розгромили сільську крамничку та допалися там до „Тройного одеколону”. Вони збивали горло пляшечки багнетом і залпом випивали смердючу рідину. „Москалі вже від біди труяться”, – говорили тоді в селі.

Німецький вермахт зайняв Горожанку без зайвої помпезности й паради. У село просто приїхало двоє німців на мотоциклі. Із приходом нової влади на стінах громадських будівель, на інших видних місцях стали з’являтися написи із закликом створювати українське військо. Але вже за кілька днів їх довелося затерти. Після того, як у Львові проголосили відновлення самостійної Української держави, німецька окупаційна влада репресувала верхівку націоналістів, а до українців загалом почала ставитися насторожено. ОУН знову перейшла на нелегальне становище, водночас почали створюватися перші загони УПА для боротьби з новим аґресором.

Записатися до дивізії „Галичина” Михайло Мулик мусив, аби не виказати своєї приналежности до ОУН й уникнути арешту, адже за підпільниками гестапівці полювали тоді так само, як раніше – енкаведисти. „Був відомий наказ від проводу ОУН не записуватися в дивізію, а йти в УПА, – пригадував Михайло Мулик. – Потім провід ОУН дозволив вирішувати на власний вибір. Я дослухався до поради батька, який сказав мені: запишися в дивізію, пройди вишкіл, а коли отримаєш зброю й амуніцію, при нагоді чкурнеш до УПА.”

На жаль, тільки невеликій частині галицьких хлопців, які пішли служити в дивізію „Галичина” з таким наміром, як Михайло, удалося його здійснити. У пекельному бою під Бродами дивізія повинна була стримувати натиск ворога, що значно переважав за чисельністю. Німці дивувалися з мужності українських вояків, бо самі вже давно розгубили бойовий дух.

Як пригадував Михайло Мулик, ще під час проходження вишколу на поліґоні Гайделяґер (там дивізійник здобув спеціяльність військового радиста) він зауважив, що серед німецьких офіцерів переважають занепадницькі настрої. „На Різдво 1944 року нам прийшли посилки з дому, і ми накрили на стіл, зробили кутю, – пригадував ветеран. – Німці понапивалися, повилазили на лавки, розгойдувалися й співали „Гітлер капут”. Вони вже ненавиділи тоді свого фюрера”.

Михайлові пощастило вижити в Бродівському котлі, він вирвався з оточення, але потрапив у полон. Потім був допит у СМЕРШі, коротке слідство та присуд – 10 років таборів і 5 років позбавлення права проживати в Україні. Про капітуляцію Німеччини він почув, перебуваючи в таборі для військовополонених у Московській області. „Зайшов капітан і каже до нас: „Здрастуйте, хлопці, побєда! Чого ви не радієте? ! – згадує Мулик. – А ми голови поопускали: яка там „побєда”? Того дня зарізали свиню в таборі, але м’ясо було тільки для своїх, а нам лише юшку дали. Правда, хоч на роботу нас тоді не повели, бо всі ходили там, співали”. Михайло Мулик дотепер не вважає 9 травня Днем Перемоги. Каже, це має бути свято поминання всіх полеглих у тій війні, незалежно від того, під яким прапором і в якій формі воював солдат.

20 жовтня 2011