Мабуть, вчергове нагадувати, наскільки прекрасним є Тернопілля, не варто. Все і так ясно.
Треба хоч трохи колумбіади, хоч в душі, аби сюди рванути, відкриваючи для себе щось нове. Каравелла мрій, затаєних бажань, відкриттів стартує!

Отож, коротко, як в лабораторній роботі:
Мета: архітектурна спадщина Тернопілля.
Маршрут: близько 103 км.
Час: 15 годин (велосипедних).
Учасники: учасників, окрім мене, більше не знайшлося 
Ціль: покататися по літу.

Фото для затравки.


Все почалося одного спокійного вечора, вірніше — ночі, коли мене заклинило на ОззіЕксплорері і я став прикидати, куди б податися. І все склалося, як в пасьянсі.

Дивимося карту (клікабельна):

1. Старт з села Тустань, там, де є Прикарпатське Вилково. Переїзд до Медухи, де є костел.

Польський костел.

2. Село Підлісне. Тут є прекрасно занедбаний гробівець якогось чудернацького приємного типу.

Вид з цвинтаря.

Аццкій ХДР фасаду. Всередині цвинтарної господи.
 

Передній план. Якесь вікно майже оборонного типу.
 

Також в селі є дерев’яна церква Івана Богослова, споруджена 1872 року Божого.

Ось така вона, тризрубна церква під бляхою.

Гарнюня.

Іконостас.

Якась уроча процесія потрапила в кадр.

Парафіяни з хоругвами і молебнем роблять обхід.

3. Село Горожанка може похвалитися наявність тут аж 2 пам’яток старовини: костелом та дерев’яною Успенською церквою (1792 року). Ця місцина належала роду Яблоновських, потім перейшла у власність роду Курдвановських, згодом — Малиновських, у 19 ст. — до Гогендорфів.

Панорама з видом на село.

Костел 19 століття. Виглядає просто і поважно.

ХДР-ний вид.

Маленькі контрфорси.

Всередині товчуться тільки кури, бо там багато пилюки.

Нагадує склад.

А ось і церква, якій виповнилося уже 217 років. Зараз вона є недіючою, оскільки поруч зведено нову муровану (у 2001 році).

Піддашшя виконує роль складу-хламонакопичувача.

Стара і нова поруч. Якісь і довершеність — очевидна й без співставлення.

Ікони під дахом.
 

Парад падаючих зірок хрестиків. Тримається на чесному слові.
 

Ось такий вид має. Поруч є дзвіниця. Так само дерев’яна, двохярусна.
 

Нова церква, теж Успіння.

Далі просто дорога, яка в’ється між байраками.

4. В селі Високому є гарна церква св. Василія, 1928 року зведення. Вона малоспотворена, тому виглядає досить елегантно.

У псевдовагонці.

Церква і кущ кропиви.

Поруч уже будують нову (поза кадром).

Дзвіниця.
 

І знову дорога, безкінечна дорога.

5. В селі Завадівка дорога галузиться. Тут можна податися або в одразу в Монастириську, або поїхати в Підгайці.
Найцікавіше, що може бути в цьому селі — новоспоруджена церква.

Дзвіниця. Перед нею — маїна.

Невеличка і вміщає той охапок прихожан, які сюди приходять на свята.

Виглядає пістно.

6. Ну а далі було просто відкриття в селі Маркова. Такого костелу я давно не бачив. Справжня лялечка — костел св. Яна (ХІХ ст.).

Вид з дороги.

Підходимо ближче. Пейзаж направду ідилічний. Ще й поруч цвіте липа!

Бокове видиво. Пасеться кінь.

А це якась прибудована ферма, де просто джунґлі з борщовика.

Z darow Twoich Panie, niesiemy Ci ofiare! (Боже, з твоїх дарів несемо тобі жертву — переклад від nat_tusia)

Передня частина повністю збережена і прикрита від зальотних плюндраторів деревами.

Шпиль. Пасеться кінь, шукаючи свіжої трави.
 

Такий могутній і шалено красивий.

Варто згадати про Золоту Липу, яка протікає селом.
Ех! Знали пани, де вибирати місце для побудови.

Церква в селі.

Тридільна чи ні? Таки так.

Далі дорога (страшенно препаскудна) повела малими селами.

7. Село Затурин. Нічого особливо, окрім паршивих, затурканих доріг.

Церква в стилі «збери конструктор LEGO».

Недалеко від цього абстрактного дива є ще мурована церква 1991 року.

Яка «башковита» церква!

8. Село Середнє. Тут є церква Перенесення мощей Святого Миколая (1993).

Навіть по виду ясно, що вона — греко-католицька.

Компактно всілася.

9. В селі Завалів зберігся старий водяний млин, який уже давно не працює, оскільки Золоту Липу перепрофілювали в інше русло. Наскільки візуально вдалося визначити, млин стоїть закритий, частково використовується не за призначенням ґаздами-сусідами.

Одразу й не скажеш, що це пром.архітектура.

Вид з чужого городу.

Бачите, як окуповано сучасними добродіями. По-сусідськи. Навіть дуже.

Оскільки нормально зафоткати його неможливо, довелося нагло влізти в чужий город і зробити бодай якусь панораму.

Теж вид з городу, де вже шаркали власники, відчуваючи чужинця межи їхніми грядками.

Побачили контраст в облаштуванні фасаду? Тут штукатурка, а з того боку — дерево.

У селі є ще гробівець панів Рачинських. Зовні виглядає, як прекрасний мавзолей, а всередині — як руйновисько.

Щось тут є античного типу. Певно, шана.

Букоффки не всі на місці.

Двері. У кутику видно колірне світло від вітража.

Ось тут і є вхід до поховань. А перед цією плитою з лямками просто провалля, завалене хоч якось дошками, щоб не впасти.

10. Далі була та сама дорога з поверненням у Завадівку (пункт 5). Звідти руль було спрямова в село Коржова (offtop: так звати мою першу вчителку). У цьому селі видобувають щебінь-доломіт, тому страшенна пиляка від транспорту, шум — від виробництва. Але саме село трохи осторонь, тому помідори достигають без бруду на них.

До пам’яток архітектури відносимо дерев’яну церкву св. Михаїла (1830 р.).

Вид на церкву, дзвіницю, кладовище.

Тінь не дозволяє гарно видивитися принади. Бляха, восьмерик з двома ліхтарями, триділ, піддашшя.

У порівнянні з передом, задня частина виглядає обшарпаною, непривітною, виробничо-процесуальною.

11. Доріженька на Монастириську через Рідколісся.

Якийсь абсурд назви стосовано сучасного статусу кво: лісу там багато, а ще — черешні. Враховуючи практично відсутній транспорт на трасі, можна ними й поласувати. Черешні я люблю, особливо напівдички. Особливо — на халяву.

Стрілася при дорозі дводільна церква-каплиця св. Дмитрія (1990).

Дах зливається з зеленню, складається вражіння, що його й зовсім немає.

Збоку — ризниця (?).

Дзвіниця двохярусна, нагадує сторожову вежу десь в колонії строго режиму. Бракує дзвонаря-автоматника з АК-74.

12. Останній пункт першого дня — Монастириська, районний центр Тернопілля. Скажу одразу, що це містечко відоме всім, хто їде з Франківська до Тернополя (якщо через Бучач). Про це містечко Вікіпедія знає дуже мало, але Блека розповіла дуже детально.

Тут збереглося трохи пам’яток, адже місто було в ’дикції Потоцьких, а виникло на місці давнього монастиря.

Введенська церква, 1871 рік.

Костел Пресятої Діви Марії, побудований коштом Йосипа Потоцького. Скульптурами займався відомий нам майтер Йоган-Георг Пінзель (зараз скульптури у Львові). 1761 рік.

Ліва і права сторони. Є годинник, бутафорний.
 

Герб на пластиковим дашком.

Яка диференція між передом і задом!

Нічим не примітний будинок був колись проборством (виділене житло для ксьондза). Перебудований давним-давно.

Церква Здвиження Чесного Хреста, 1892 рік. Зараз на стадії реконструкції. Скоро набуде аццкого ядучого сінєва цвєта.

Файна з іншого боку, але я його не постеріг 

Кому очі не намуляли 80 фоток та 5981 знак першої частини звіту про подорож і хто отримав доблесне звання суперкльовського молодика/молодиці, нехай починає читати другу частину фотозвіту.

Якщо ви все вірно читали і не лінувалися слідкувати за рухом по карті, тоді знаєте, що ніч застала мандрівника десь між Монастириською та Криницею. Тому як тільки благословилося на новий день, колеса поїхали далі.

13. Село при дорозі називається Криниця (у мене є френд haidamac, якому би пасувало тут жити. Свій серед своїх). Проминути бароковий костел 18 століття просто неможливо: одразу при трасі. Правда, його краще оглядати в безлистяну пору року, але я не мав наміру чекати пізньої осені, тому вийшло те, що вийшло.

Цікавий факт: до Криниці у якомусь фіг знає якому році за совітів приєднано частину хутору Дубовиця (1 будинок). Ото вже було гулянки в селі з приводу тієї оказії!

Вид з траси.


Підфарбований, доведений до ладу.

Велетенсько. Панорамно. Літньо.

Абсидний вид. Протисонячний і противітряний.

Капітелі, гутти, тимпани, фризи, фасції, маскарон в рокайлі та фронтон.

Просто літо. В дорозі. Мандрівка в літо.

14. У селі Задарів можна купити якісь продукти і їхати звідтіля далі.  Хіба при виїзді стати на хвилину-другу і подивитися на спотворений перебудовами костел.
Кажуть, у XVI ст. в цій місцині було засновано монастир отців Василіян, якому доля не всміхнулася зберегтися до наших днів. От цей костел якраз в присілку Монастир.

Костел. Чистої води костел.
…Був.

Щось неформатно-непропорційне.

Артефакт — шпиль.

Нікому вже непотрібен.

По дорозі можна зустріти щасливі сім’ї.

Пригадуєте:
В старім гнізді танцюють лелечатка,
і, одірвавши ніжки від землі,
немов малі русалоньки, дівчатка
гойдаються в зеленому гіллі.

Л.К.

Довкола поля. У маках.

15. Містечко Устя-Зелене. У 1785 році  містечко належало до Заліщицького, згодом — Станіславського циркулу. Перша згадка була аж 1548 р. (ого!) як місто Ружане Устє.

Маємо ось таку церкву Собору Пресвятої Діви Марії, 1893 року зведення.

Мурована дзвіниця поруч.

Та сама церква, нестроката, збудована у візантійському стилі. Вже побачили, що там правіше, в кутику?

Це бароковий Троїцький костел, 17 століття (переб. 1718 р.).

Правильно забачили, це герб Потоцького. ВломлЕний Пилявський семираменний хрест.

Скульптурна група.

Якісь язичницькі елементи над входом.

Дзвіниця.

Вживаються, хоч і різні: святий, лелека, волюта.

17. З Устя-Зеленого можна їхати прямісінько в Маріямпіль, але можна через Межигря Міжгір’я (Межигір’я) до Тростянців.

У Межигір’ї, яке дійсно між двома горами компатно обросло будинками, є дерев’яна Покровська церква.

Покровська.

Парад хрестів і хрестиків (ну як же без нього 

Така ось вона.

Дзвіниця.

Давній іконостас можна роздивитися, не заходячи до церкви: він прямо під дахом прибитий. Не весь, правда.

І ще.

Вид на село між горами.

18. Село Тростянці таке маленьке, що до нього навіть автобуси не ходять. Зате велосипедом їхати туди можна.

У цьому селі є пошта (!), а також костел ХХ століття.

Фасад між кущами.

Бічний вид.

Ззаду видно муровані стіни.

19. Маленький хутір, відщепень від села Долина (Івано-Франківщина), який на іншому боці Дністра. Там стрілася мурована церква сучасного штибу.

Простенька, зате з вітражами в головній бані.

В кадр потрапили кущі півонії (відцвітають), ялинки (давно поцвили), дзвіниця (конструктивно цвісти не може, хіба пліснявою).

20 і останнє. Містечко Марії, Маріямпіль (сучасна назва) або Маринопіль (задавнена). У містечку Марії є залишки замку Яна Каєтана Яблоновського, Галицька виправна колонія, яка займає монастир капуцинів та сестер милосердя XVIII ст.

Маріямпіль має свій сайт в тирнеті — http://mariampil.if.ua/.

Багато чого нам розказала про це містечко Люда (lydka), яка припрошувала в гості й надавала супровід, але далі цього діло не пішло.

Ось колонія (жіноча, між іншим), в костелі.

Виглядає суворо.

Поруч є Церква Воздвиження Чесного Хреста (збудована в 1930 р.).

Руїни замку.

Ось все, що тут є.

З двору виглядає повністю занедбаним.

Видно стару кладку і нову (відносно) цеглу.

Зал замку. Арочний.

Інший зал (їх всього два залишилося).

20’. Далі було село Дубівці, але про нього нема що згадати, як окрім чотирьохгодинного відлежування в затінку в очікуванні потяга.

Бонусний (гепта)знимок.

Стаття скопійована з сайту http://tutbuv.com/

21 жовтня 2011