Дорога до Пановичів веде змійкою уздовж схилу великої гори, найвищою в околиці. Ми вже під’їжджали до вершини, коли на повороті коні першого возу, налякані гуркотом зустрічних машин, звернули вбік і віз із панями перекинувся на дорогу. На щастя, перекидування не було раптовим і ніхто не постраждав. Закінчилося це перестрахом і величезним криком пань, який, однак, невдовзі перетворився на загальний сміх, бо з возу разом з пакетами висипалося з-кілька десятків яєць, які утворили посеред дороги величезну яєчню.

Через годину, ще проїжджаючи плоскогір’ям, ми почули перші гарматні постріли з-під Підгайців. Цей гарматний концерт тривав цілий день, і гул був такий гучний, що ми думали, ніби це у нас за спиною стріляють.

Майже кожні 10 хвилин лунало п’ять гучних пострілів один за одним, а після короткої паузи йшов шостий протяжний, з важким басовим звуком. Щогодини з обох боків лунало від 36 до 40 таких пострілів, і цей концерт тривав до пів на сьому вечора.

Наші розмови стихли. У глухому мовчанні ми обмірковували страшні події і у тихій молитві благали у Бога перемогу для наших військ.

Звернувши з гостинця наліво, перед Пановичами (село так і називається, бо в ньому живуть лише «пани», сільська шляхта), ми крок за кроком поїхали дуже важкою кам’янистою дорогою до Товстобабів, села, розташованого в глибокому яру. Ми зустріли тут цікавий тип жінок, присадкуватих і товстеньких, дуже схожих між собою, звідси й назва цієї місцевості.

Пан Д. він вирішив не рухатися далі звідси, щоб підкувати коней і переночувати. Але не вдалося ні перше ні друге. Ковалів було аж троє, але жоден з них не хотів кувати коней, бо двоє пили від розпачу, а третій вже збирався втікати. Щодо нічлігу, то було так:

Гостинець від Монастириськ на Горожанку до Галича проходить через верхню частину Товстобабів поперечною лінією. На гостинці стояв військовий ешелон з провіантом, довжиною в кілька кілометрів, належав нашій армії. Надвечір гарматний грім ставав дедалі сильніше, нарешті в сутінках кулеметні постріли так сильно загриміли, що в селі піднялася загальна паніка, і ешелон квапливим маршем рушив в напрямку Галича.

Не було чого обманюватися. Це було ознакою відступу наших військ. Наші пані, роздратовані постійними залпами гармат, почувши гуркіт кулеметів, звук яких пройшов крізь вечірню тишу і здавалося, що він поруч, підняли такий жахливий лемент, що пан Д. мусів погодитися на їхні благання, він наказав запрягти коней, і з возами ми вирушили на ніч до Горожанки.

Це була жахлива подорож. Люди, несучи на спинах в’язки, з дітьми на руках, тікали крізь темряву ночі полями, бо дорога вже була так забита людьми, возами та худобою, що не було вільного місця. І все-таки, незважаючи на загальний страх, у цій втечі був певний порядок мовчазного болю. Без крику й галасу усі кинулися вперед, наче голос цих бідних людей застряг в горлі, вмирав на губах, тільки приглушений стогін і тихий плач жінок та дітей підносило на крилах вітру, мов тиха скарга до неба.

В’їхали в Горожанку після 12 ночі. Це невелике містечко біля Галицької дороги. Зупиняємося на ринковій площі, біля величезної корчми, яскраво освітленої. Всередині гомін і натовп солдатів та біженців.

У величезних сінях та стайні сотні людей лежать на підлозі покотом. Ми раді, що після стількох труднощів і тривог ми нарешті відпочинемо бодай на возі, а сон заспокоїть наші втомлені тіла і змучені душі. У всякому разі, про подальшу дорогу не можна і думати. Пан Д. зарікся, що хоч би грім, але не поїде звідси, бо некута кобила зовсім окульгавіла.

Ми не спали вже дві ночі, тому вирішили подрімати. Але як можна спати, коли навколо стільки біди. Ось прийшов ешелон з пораненими з сьогоднішнього бою під Підгайцями. В Горожанці була їх зупинка. Цілі ряди возів повні цих бідолах. Один із легкопоранених офіцерів, лейтенант Р., невдовзі познайомився з нашим товариством, тим більше, побачивши в потоках світла, що лилися з вікна, трьох гарненьких пань Д. Це був угорець, який добре володів німецькою. Від нього ми дізналися, що наші війська цілий день билися під Підгайцями, мов леви, внаслідок чого ворог зазнав величезних втрат у поранених і загиблих, але перед великими масами москалів і через брак резервів ми мусіли відступити, а Підгайці залишилися захопленими.

Раптом лейтенант серед цієї історії зблід, похитнувся на ногах і ось-ось би знепритомнів, так що його довелося притримати. Його поклали на коц біля стіни і поспішили на порятунок, в цьому наші пані надали багато ласки і допомоги. Виявилося, що цей бідолаха втратив сьогодні свого молодшого брата, який був прапороносцем того самого полку і якого більше ніколи не побачить. З жалю, за будь-яке нагадування про цей страшний удар, він впадав у стан нервового зриву й непритомності.

Йому якраз допомагали, як раптом у ешелоні почулися гучні накази: «Vorwarts! Vorwarts!» — а потім один величезний крик: «Козаки наступають! Вони вже за кілометр від Горожанки!» Був гомін, вереск, крик, невимовний шум. — Заради Бога — нехай панство втікає! — кричала єврейка-корчмарка, сідаючи на віз підготовлений до втечі.

Наші пані плачуть, а господар возів і не ворухнувся. Дружина благала його, дочки цілували йому руки, впали йому до ніг, а він стояв непорушно, як скеля, біля воза і твердо оголосив: «Я нікуди не поїду!»

Спочатку я не просив разом з ними, бо мені було соромно, що мене звинуватять у боягузтві, але коли лейтенант Р. крикнув мені: «Retten Sie Ihre Frau, es ist keine Zeit zu verlieren!» — Я підійшов до пана Д. і переконував його, що якщо кінь кульгавий, нехай цей віз з конем залишиться в Горожанці, а ми можемо втекти на двох інших його возах. До того ж, життя дружини і трьох дочок має бути йому дорожче одного кульгавого коня…

• Я звідси не поїду, я сказав – справа закінчена!- суворо відповів пан і я побачив, що не переконаю його.

Тоді лейтенант Р. посадив мою дружину і трьох пань Д. на віз, вийняв револьвер і по-німецьки закричав до парубка: «Їдь зараз, а то я тебе застрелю!» Переклав його слова переляканому хлопцю, який швидко запряг коней і вимушеним голосом вигукнув: – Вйо!